Комеморація через мистецьку оптику: Одеський кейс
Чому уява matters
Такою є Лабораторія практик меморіалізації, яку з березня по липень 2024 р. реалізували платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво та ГО Музей сучасного мистецтва.
Це освітньо-дослідницька програма з пошуку мови пам’ятання російсько-української війни, яка проходила у два етапи. Теоретична частина передбачала роботу зі світовим та українським досвідом меморіалізації та обговорення завдань у групах, які формувалися за принципом глибокої зацікавленості темою. Для кураторок – Оксани Довгополової, Катерини Семенюк, Ольги Балашової і Юлія Гнат – було важливо залучити учасниць з різним досвідом роботи з пам’яттю: митців, архітекторів, музейників, викладачів, дослідників, представників громад.
На онлайн-лекціях вони разом з Ларисою Денисенко, Наталією Кривдою, Антоном Лягушею, Ганною Бондар, Ганною Глю, Гнатом Забродським і Максимом Рохманійком пропрацювали принципи роботи з колективною травмою в публічному просторі, етичні межі репрезентації образу жертв, комеморативні жести в комерційному просторі, а також міжнародний та український досвід проведення конкурсів на створення меморіалів.
Практикум включав експедиції на місця вшанування пам’яті про події російсько-української війни для створення ідей меморіальних проєктів – в Мощуні, Чернігові, Харкові та Одесі. Критерій вибору простий – окрім «різноманіття» воєнного досвіду ці міста чітко артикулюють запит на меморіалізацію.
Звісно, впродовж воркшопів і в профільних чатах спалахували гарячі дебати і не завжди знаходився консенсус стосовно переосмислення існуючих меморіальних просторів. Менше з тим, на виході Лабораторія отримала 25 ідей різного ступеню нетривіальності, оскільки учасни_ць не обмежували у форматах. Враховуючи загальний контекст екзистенційної невизначеності тимчасовість все ж просочувалась в запропоновані ідеї, як-от візія меморіалу як дії людей, а не фізичного об’єкту.
Як на мене, це й є ключовим – участь митців, чиє бачення обіцяє незатертість, з доданою вартістю концептуальності, яка дозволяє зазирнути у вічність, а не плодити несмак некрополів, автори котрих не здатні позбутися тяжіння до гігантоманії імперського ґатунку. Залишати подібний спадок нащадкам – значить, прирікати їх на безкінечну низку ресентиментів.
Я, особисто, не втомлююсь промотувати нову мову комеморації ще з часів конкурсу меморіальних проєктів пам’яті жертв трьох голодоморів в Мелітополі (2021). П’ять фінальних пропозицій від запрошених сучасних митців яскраво засвідчили народження інноваційних практик пам’ятання в суспільстві – через створення затишних public spaces з потужною комеморативною складовою, репрезентовану засобами мистецтва. Проєкт-переможець планували реалізувати восени 2022 р, та війна все призупинила.
З власного досвіду участі в розробці ідеї для архітектурного конкурсу на проєктну пропозицію меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вул. І. Мечникова, у Львові, бачу, як не вистачає сміливої мистецької інтервенції у суто архітектурні рішення. Добротні просторові візії страждають на одноманітність, бо не мають того самого акцентного елементу, що робить їх гідними включення в світові рейтинги найкращих військових меморіалів. Простіше кажучи, бажання догодити «регіональним особливостям» і конвенційності мислення продукує нудні проєкти. Уява таки matters.
Підкреслю, що це не про перетягування ковдри у бік «креативників», адже вони тісно взаємодіяли з експертним середовищем. А чутливість до потреб локальних громад була обов’язковою умовою. За словами Оксани Довгополової, «ми не можемо розмовляти мовою «білого кубу», та й просто художнього проєкту, який створюється для музею. Ми почувається дуже добре у своїй бульбашці, але коли ми говоримо про меморіалізацію, мусимо виходити з неї. Звісно, ми не зможемо створити за півроку нову мову, але принаймні ми можемо показати, як це робиться, і запропонувати те, що ми напрацювали».
Юлія Гнат додала, що «меморіали – це не об’єкти в просторі, а це наше спільне відчуття солідарності та відчуття розділеного болю, розділеної гордості. Розмова теж є меморіальним жестом. Сформувалася спільнота пам’яті, спільнота пошуку. На жаль, в цій спільноті вже є свої втрати – учасниця лабораторії, парамедикиня «Госпітальєрів» Ірина Цибух загинула 29 травня, і в той момент ми відчули – все, що ми робимо, це й певна присвята людині, для якої було дуже важливо шукати нову мову меморіалізації».
Лабораторія, до речі, виросла не на голому місті. У межах проєкту «Культура пам’яті в повоєнній Україні» команда провела соціологічне дослідження «Культура пам’яті: потреби та особливості сприйняття». Результати більш ніж переконливі: одним із найбільш затребуваних запитів і водночас викликів є пошук влучної мови пам’яті, якою ми говоритиме про наше минуле з його багатоманітністю.
В розділі «Рекомендації» є така, що резонує стовідсотково: про внесення змін до чинного Порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів, які передбачають включення до складу журі не лише спеціалістів у сфері містобудування та архітектури, а також громадського та експертного середовища, наприклад, істориків, реставраторів пам’яток, представників спільнот, пов’язаних із подією, темою, що фіксується та вшановується через такий меморіал. Й прибрати норму щодо організацій громадських обговорень Національною спілкою архітекторів, як пережиток минулого з абсолютно формальною організацією процедури.
Алея слави в Одесі – (без)сенсове переосмислення?
Це провокативний підзаголовок народився завдяки грі слів від Майї Дімерлі, очільниці офісу Мережі креативних міст «Одеса – місто літератури ЮНЕСКО». Гадаю, для неї тригером став результат масового перейменування вулиць в Одесі в рамках деколонізації топонімії і там окрема трясовина, де загрузли навіть більш-менш притомні люди. Так, не завжди переосмислення лягає на власні (більшою мірою, ностальгічні) прихильності, але це незворотній, я сподіваюсь, процес у сенсі позбавлення публічних просторів від імперської отруйної спадщини. Я теж в ідеалі за більш тонкі підходи, але війна це наочно унеможливила.
Що треба знати про Алею Слави?
Після окупації Одеси румунським військом, у 1941 р., тут були поховані румунські офіцери, які загинули під час теракту. В будівлі НКВС, на вулиці Маразліївська (тоді – Енгельса), вони облаштували комендатуру та штаб 10-ї піхотної дивізії, не підозрюючи, що сапери Червоної Армії заклали в стіну радіокеровану міну ще до здачі міста радянськими військами. У відповідь окупанти стратили від 5 тис. до 10 тис. заручників, багато з яких були євреями.
Радянська влада «викинула» прах похованих румунів, поховавши на їхньому місці своїх героїв. У 1957 р був оголошений конкурс на новий меморіал, який виграли одеські архітектори Генріх Топуз і П. Томіліним. З ними працював скульптор Михайло Нарузецький. Так, 9 травня 1960 р. з’явився 21-метровий Пам’ятник Невідомому матросу, виконаний з червоного граніту.
Чотири барельєфи на обеліску зафіксували чотири героїчні періоди в історії Одеси: оборона міста у ході Кримської війни у квітні 1854 р.; повстання на броненосці «Потьомкін» у 1905 р.; Січневе озброєне повстання 1918 р. та Григорівський десант 1941 р.
У 1964 р. відкрилася Алея Слави. Це був перша ітерація «переосмислення» меморіалу.
Наступна серйозна ревізія сталася у 2018 р., коли активісти «С14» замалювали назви міст-героїв Росії червоною фарбою і зробили нові написи – назви «гарячих точок» АТО/ООС. Замість «москва» трафаретом написали «ДАП», замість «Новоросійськ» – «Дебальцеве», замість «Мурманськ» – «Іловайськ» тощо.
Й свіже: торік назву «москва» та інші російські міста закрили чорними пакетами, а потім прибрали взагалі їхні назви, зате з’явилася табличка «Місто-герой Херсон».
Сьогодні потрібно відповісти на питання, чим є цей меморіал насправді для України?
Тому не можу оминути увагою потужні художні висловлювання, що спираються саме на переосмислення. В Одесі працювали: Марія Гончар, Наталя Лісова, Роман Михайлов, Неля Мороз, Катерина Покора, Даша Подольцева і Сергій Дяченко.
Митці і архітектори мали справу з надважким меморіальним спадком, адже меморіальний ландшафт міста здебільшого сформований пам’яттю Другої світової війна. Тому подібна ревізія має глибоко повчальний ефект – стосовно подолання й власного невігластва, й нав’язаних зовні упереджень. Не без утворення нових привидів для сумнівів, звичайно, адже це тривалий процес, що не закінчується з діяльністю Лабораторії, тим більше що її організатори мають на меті добитися утілення кращої ідеї. Тож найцікавіше ще попереду.
Сергій Дяченко: нові сенси для архітектурної довершеності
Почнемо з пропозиції історика архітектури і музейного експерта Сергія Дяченко (Херсон). Він виходить з того, що архітектурна ідея меморіалу складається з набору символічних елементів, які не несуть конотацій радянського періоду, а є спадщиною людства, яка формувалася щонайменше три тисячі років. Цебто, насправді, маємо працювати не з формою, яка є майже бездоганною, а з сенсами, якими насичений меморіал в цілому.
На думку Дяченко, без живої дії культу сам предмет культу перетворюється на об’єкт культурної спадщини і не більше, точно так, як вавилонські зіккурати чи єгипетські піраміди, чи Римський форум. Однак з одеським меморіалом це не зовсім так: «Дійсно, він має бездоганно розрахований емоційний вплив на людину, використовує просту архітектурно-монументальну азбуку, як от єгипетський обеліск, «соборне» коло, вічний вогонь, алею мертвих, які мають бути серед нас (герої не вмирають), з чорних призм, які самі по собі є символом потойбіччя, й фантастичний панорамний вид на море – як стихію вічності та всеосяжності. Тут майже немає радянської символіки, але це ще живий культ героїв Другої Світової війни. Неподалік, паралельною алеєю з фонтаном по середині й виходом на це ж з соборне коло з обеліском, знаходиться віртуозно створений меморіал афганцям. У певному сенсі рівноцінні. Російська пропаганда додає у це коло «героїв» СВО в Україні, прирівнюючи їх до героїв Великої Вітчизняної війни, що символізує одвічну боротьбу росії з «фашизмом».
Дяченко впевнений, що поєднувати меморіалізацію війни з Росією, залишаючи будь-які згадки про Другу світову війну жодним чином не можна. Треба перепоховати всіх, хто тут лежить, на міському кладовищі в окремому секторі, створивши відповідний історичний простір. А на чистому аркуші облаштувати меморіал героїв боротьби за незалежність України. Завдяки архітектурній довершеності існуючий комплекс вартує збереження, з реставрацією спотворених елементів і додаванням нового, «деколонізованого» контенту барельєфам. Це можуть бути чотири найважливіші події тисячолітнього протистояння держави на Дніпрі та державних утворень в середній течії Волги – про загарбницьку політику ворога має пам’ятати кожен українець, щоби не припуститися помилки його забуття.
Знаки «міста-герої» відповідно стануть «містами-героями» цієї війни. А чорні призми теперішніх поховань можна залишити, але перетворити на сторінки «книги пам’яті» російсько-української війни: ««Так ми раз і назавжди позбудемося культу «московських безсмертних полків. Переосмислення військових меморіалів – це й про неприпустимість відтворення культу мертвих, який виокреслився у нацистській Німеччині й досяг апогею у путінській росії».
Окрім того, просторово, Алея Слави – надзвичайно важлива вісь, яка завершує Лідерсівський бульвар, у який вливаються з різних сторін дві значущі одеські вулиці: вулиця Леонтовича (Французький бульвар) та вулиця Успенська.
Від обеліску відходять ще чотири алеї. Вони потребують більш чіткого акцентування на вісь обеліску, особливо, та алея, яка йде від площі з Ланжеронівською аркою: «З боку Суворовської алеї є найближча важлива точка, де зараз встановлена скульптура «Кордони сонця на межі степу» Сергія Савченка. Це точно не її місце, її потрібно перенести. Від цього місця починається бічна алея, яка півколом огинає центральний обеліск. Це межа найбільшого впливу меморіалу, а тому всі перехрестя з цим півколом мають бути залишені під нові «висловлювання» щодо російсько-української війни».
Наталя Лісова: Алея Слави – Алея Пам’яті
Ідея київської мисткині майже збігається з баченням Сергія Дяченка.
Наталія зізналася, що їй було складно з одеським кейсом, адже її дідусь воював у Другу світову війну. Це наклалося на історію меморіалу у сенсі зберігання пам’яті – індивідуальної (про свого родича) і колективної, важливою для одеситів: «Зрештою цей спадок належить одеситам, належить Україні. Для мене постало питання, як зберегти пам’ять про тих людей, які обороняли ту Одесу, яка зараз обороняє Україну з моря».
Дійсно, контроверсійність Алеї Слави не заважає у День Перемоги та День Визволення Одеси величезним потокам людей приходити сюди з квітами та словами подяки. Останніми роками тут збиралися на мітинги 22 червня у День Пам’яті та скорботи, 5 серпня – початок оборони Одеси та 16 жовтня – день залишення Одеси після 73-денної оборони.
«Це культове місце стало втіленням патріотизму в радянському минулому та актуальним на сьогодні місцем пам’яті про подвиги одеситів, що віддали свої життя заради нашого майбутнього».
За думкою Наталі, варто реформувати меморіал як візуально – зняти усі радянські символи, освіжити оздоблення, так і контекстуально – узагальнити його історичне підґрунтя і поєднати воєнне минуле Одеси із нашим сьогоденням спротиву для збереження досвіду війни для нащадків. Лісова теж вважає, що похованих учасників оборони Одеси слід обов’язково перепоховати, а Алею Слави перейменувати у Алею Пам’яті.
Замість радянської стели височіє гранітна сіра глиба, яка випускає потік сліз згори додолу, що повільно тече крізь усю Алею. Зовні це місце стане прикрасою ландшафту з мінімалістичним фонтаном пам’яті та місцем рекреації, але контекстуально територія збереже досвід війни та спротиву одеської України.
«Такі місця мають бути відкритими, без інтенції спричинити якийсь болючий резонанс. Та водночас вони мають передавати тяглість цього досвіду – ми ж не хочемо жити весь час у війні. Ми просто звертаємося до всього світу, тому що наш досвід вартує того, щоб про нього пам’ятати».
Роман Михайлов: Турбота про минуле / майбутнє
Київський митець розповів, що його ідея надихнулася вразливістю обеліску, адже він не захищений від влучень російських ракет і було б добре потурбуватися при нього, закривши його в риштування. Наприклад, зашити його листами, а поруч з ним з обох боків зробити такі ж самі вертикальні форми – нібито там теж приховані монументи.
Така собі мистецька інтервенція у вигляді тимчасової інсталяції, яка, з одного боку, захищає обеліск, а з іншого – стає цілісною формою з трьох елементів, що нагадує тризуб. Ідея начебто проста, але її елегантність підкупає. Рефлексія державного символу на такому рівні вартує спроби реалізації.
«Це пам’ять майбутнього. Турбота про майбутнє, котре ще невідоме. Ми живемо в надії про майбутнє. Ми зараз дуже суперечливо ставимося до нашого минулого і пропрацьовуємо це. Те, що зараз відбувається в країні, і є турбота про наше майбутнє. Гуляючи Алеєю Слави, я сам собі задав питання – чиєї слави, і сам собі відповів – слава в нас одна: Слава Україні!»
Марія Гончар: Звитяга та Пам’ять. Оновлений Меморіал Алеї Слави
Одеська архітекторка Марія Гончар використала ШІ для генерування зображень для переосмислення Алеї Слави в Одесі, обравши формат щоденника генерацій з текстовими описами англійською мовою (задавалися ключові слова українською мовою з перекладом у Google Translate).
Цікавий факт: формулюючи тексти до своєї ідеї, Марія зіткнулася з тим, що описи на кшталт «conflict and humanitarian crisis in Ukraine», «war and humanitarian disaster in Ukraine», «conflict in Ukraine», «Ukraine’s conflict» є дезінформацією в очах професійної спільноти. Згідно із «Wording Matters» від Міністерства закордонних справ України, єдині можливі терміни — «Russia’s war aggression against Ukraine», «Russia’s war against Ukraine», «Russia’s aggression against Ukraine».
Крім того, текст не завжди коректно прочитується алгоритмом. Наприклад, створення контрмонументу сприймається як «доброустрій». Алгоритм ШІ зосередився на класичному модерністському лавовому й сланцевому мощенні, у варіативності ландшафтного та квітникового оздоблення, й верхівку обеліска частково було спиляно, надламано, відколупано, оточено хрестами – козацькими, православними, реформаторськими, греко-католицькими.
Врешті-решт, його увінчав мінімалістичний хрест – зайвий, як на мене, але це не провина ШІ.
Сам обеліск було огорнуто як пакуванням у метал або подібний матеріал. Зберегти в саркофазі, запечатати в металевий футляр, одягнути в пробиту броню, обкувати – це синоніми опису процесу поміщення предмета-обеліска в захисний паралелепіпед з металу. Себто, обеліск адаптується під більш сучасну форму, щоб уникнути радянського символізму.
Капсуляція чужих мертвих сенсів, які тьмяно проглядають крізь рвані отвори в броні. Ідея Марії миттєво відіслала мене до «Full Metal Jacket» Кубрика, де в позірній цілісності патріотичної пропаганди зяяла страшна правда про пекельне насильство.
Як писалося в одній рецензії: «Найважливішим є те, що Кубрик побудував власний В’єтнам... «Оболонка» навряд чи є історією, але як художнє висловлювання це переконливий матеріал».
Так й спільний продукт Гончар і ШІ, за усієї своєї спірності, є цікавим висловлюванням. Вони побудували свій меморіал, який має передавати багатовимірний характер нашої боротьби в Зоні Протистояння, якою є простір Алеї Слави, з використанням та збереженням наявних об’єктів, але з відповідним контекстним переозначенням.
Опис процесу: «Я виконала запит українською до великої мовної моделі Claude 3.5 Sonnet від Anthropic, що на сьогодні встановлює нові галузеві стандарти міркування на рівні бакалавра (MMLU): «Якщо обеліск з червоного граніту, а саме Пам’ятник невідомому матросу, буде огорнуто сучасними настінними екранами з кортенової сталі, й ці панелі будуть трансформуватися з часом, набуваючи багатої патини, яка додасть структурі характеру та глибини, чи можна огорнути напис 1941-1945, російськомовні написи, а також окремі та братські могили, кенотафи, назви міст-героїв на території меморіального комплексу Алеї Слави?»
Відповідь (українською): «Так, це можливий підхід до переосмислення меморіального комплексу Алеї Слави, але він потребує ретельного обмірковування та обговорення з громадою. Використання кортенової сталі для огортання елементів меморіалу… може бути ефективним способом трансформації простору без повного знищення історичних елементів. Це рішення може символізувати:
- Зміну контексту: нове покриття символізуватиме перехід від радянського наративу до сучасного українського.
- Збереження історії: оригінальні елементи залишаються, але переосмислюються через нову призму.
- Трансформацію часом: патина, яка утворюється на кортеновій сталі, може символізувати процес переосмислення історії.
- Повагу до минулого: цей підхід не стирає історію, а радше додає новий шар інтерпретації.
Однак, важливо враховувати юридичні питання – чи відповідає це рішення законам про декомунізацію. Важливі етичність поводження з могилами та кенотафами та залучення громади до прийняття рішень щодо трансформації меморіалу. Також потрібно забезпечити пояснення нового дизайну для відвідувачів. Й необхідно врахувати вплив морського клімату Одеси на кортенову сталь. Загалом, цей підхід може стати цікавим компромісом між збереженням історичної пам’яті та оновленням меморіалу відповідно до сучасного контексту України».
Переконлива ілюстрація того, як ШІ стає потужним інструментом для дослідження колективної пам’яті, дозволяючи нам уявити, яким може бути канон пам’яті про трагічні події, цитуючи Глосарій Past /Future / Art: «В силу обставин, що змінюються, певне знання може перетекти з архіву в простір соціально затребуваного та стати частиною канону (Оксана Довгополова)».
Гончар, візуалізуючи колективну пам’ять як «хмару генерацій архітектурних зображень ШІ», що представляють різні погляди, інтерпретації та емоції, пов’язані з історичними подіями, вірить, що такий метод дозволяє дослідити та розвинути історичну свідомість та знання про історичну політику.
На цьому тлі дотепним видається референс Гончар стосовно «звітування щодо послідовності запитів» до поняття «normie weird» Сільвіо Лоруссо (Silvio Lorusso, директора Centre for Other Worlds в Університеті Лусофона, Лісабон) у його статті «Deepdreaming Willy Wonka: AI Weird as the New Kitsch»: «Починаючи з Deepdream мистецтво ШІ виглядало загалом іронічним, сюрреалістичним, психоделічним — дивним у «мрійливому» сенсі. Дивне насправді є химерою тих, хто створює мистецтво за допомогою систем перетворення тексту в зображення (TTI) і хоче, щоб його так сприймали… Образи штучного інтелекту, як кітч, «продають себе як мистецтво без застережень» і, як і мистецтво, намагаються отримати своє місце в історії».
Й очевидна загроза того, що сьогоднішня візуальна тенденція завтра застаріє: «Звідси всі спроби їх пов’язати, серіалізувати, прокоментувати, каталогізувати, музеєфікувати… тобто виправдати такі зображення».
Іронія очевидна, особливо, у частині порівняння мистецтва ШІ з новим кітчем, адже воно так само нормалізує «дивне» (normie weird). За Ларуссо, саме людство є різновидом глибокого кітчу, а мистецтво, його найбільше досягнення, не що інше, як блискучий сувенір.
Даша Подольцева: Очікування
Оригінальність ідеї парадоксальним чином визріла на ґрунті суцільних кліше.
Даша, графічна дизайнерка і художниця з Києва, задумалася над тим, що меморіали нерідко присвячують несправжнім «героям» — породженням державницької пропаганди. Втім, втрати реальних людей – це завжди великий біль.
«От ти приходиш додому, а там тебе ніхто не чекає. Я хотіла підкреслити саме побутовий рівень болю від втрат війни. Це не якісь абстрактні герої, це наші друзі, родичі, сусіди, хтось, кого ми знаємо».
Так виникла ідея тимчасового об’єкту, що має дуже людський вимір – пальто, яке залишилось на гачку. І за ним так ніхто й не повернувся. Пальто стає тропом (тимчасової) невизначеності.
Подольцева слушно підмічає, що своєю витягнутою гачком формою воно візуально перегукується з формою обеліску.
«Стела – про якийсь абстрактний великий героїзм, а це пальто – про долю конкретної людини. Тимчасовість об’єкту очевидна, адже зараз максимально не на часі робити якісь постійні речі. Війна триває, а для опрацювання цієї пам’яті і травм потрібен час. «Пальто» може бути мобільним і подорожувати різними просторами – від вулиці до галереї. Можна запропонувати відвідувачам виставки написати імена тих, кого вони чекають, або кого втратили. Це дуже-дуже відкрите питання – не хочеться інструменталізувати чиїсь травми», резюмує Даша.
Катерина Покора, Неля Мороз: Алея пам’яті – Дорога забуття
Мисткиня Катерина Покора (Львів) і архітекторка Неля Мороз (Харків) згенерували ідею безпосередньо в експедиції до Одеси. Їхні пошуки варіантів переосмислення меморіалу відштовхувалися від бажання перетворити місце конфлікту на інклюзивне місце діалогу і роздумів: «Це місце має нагадувати нам про спільні цінності і давати таку надію і натхнення думати про майбутнє, до якого ми прагнемо».
Вони почали з того, що означили зони конфлікту: стели вхідної зони, кенотафи, барельєфи, вічний вогонь і таблички з іменами міст-героїв.
«Ми шукали таку спільну мову, яка б поєднала увесь шлях Алеї. Ми бачимо її як подорож, яка починається з зони парку, яку пропонуємо перетворити на Сад, що стане «порталом» до Алеї, адже він налаштовує нас на певний спокій, з яким ми входимо в місце пам’яті. Сад – місце життя, де можна висадити дві шовковиці і абрикоси», — пояснила Неля.
Переосмислення відбуватиметься через «м’які втручання»: замість барельєфів з’являться полички для квітів, свічок, пам’ятних записок. Замість наявних вибагливих газонів – багаторічні степові рослини, з акцентом на види, притаманні саме Одеському регіону, а також чорноморському узбережжю Румунії. Це вирішує відразу дві задачі: забезпечення стійкого природного озеленення, яке вже за два роки не потребуватиме особливого догляду, та можливість оприявнити ще один шар історії (румунські поховання 41-го р.), додатково встановивши інфо-таблички.
Це меморіальність, яку творить, власне, рослинний світ, з відповідальністю до використання ресурсів і турботою про символи пам’яті, важливі для одеситів, які не мають ідеологічної спрямованості і тому їх не обов’язково прибирати.
Власне, самі барельєфи варто демонтувати і перенести до музею, який пропонується створити замість центру військово-патріотичного виховання, що розташований при вході до Алеї. Таким чином зміщується фокус з виховання на освіту із висвітлення інструменталізації пам’яті.
На місці демонтажу можна встановити дзеркало, в якому буде видно панораму новоствореного ландшафту. А збиту табличку «міста-героя» залишити як нагадування про стару мову вшанування пам’яті і поруч з нею висадити черешчатий дуб, також притаманний півдню.
Чи є сенс створювати на Алеї меморіал сучасної війни? Авторки ідеї так не думають: «Він має знайти своє власне місце, яке візьме на себе відповідальність розказати історію нинішньої війни, і ним, можливо, може стати схил від обеліску до червоних пакгаузів і до моря, або інше місце, яке обиратиме громада».
Той випадок, коли вражає софістикований підхід до кожної деталі.
Цілком поділяю думку Наталії Кривди, докторки філософських наук і голови наглядової ради УКФ, про те, що пам’ять — це про нас сьогоднішніх: «Будь-який меморіал, будь-яка практика комеморації потрібна не мертвим — вона потрібна живим. Культурна пам’ять — це не про минуле. Це про те, що ми вибираємо і що ми беремо з собою».
Свого часу виступ пані Наталії в рамках дискусійної програми виставки «Ти яка?» запам’ятався тим, що вона нагадала про «місця пам’яті – «lieu de mémoire», фізичне місце або об’єкт, який діє як вмістилище пам’яті, і через це є формою вшанування пам’яті (термін історика П’єра Нора, який використовується в дослідженнях спадщини та колективної пам’яті): «Пам’ять – актуальний феномен, не для попелу, а для вогню (відсилка до «Традиції – це передача вогню, а не поклоніння попелу» Густава Малєра). Візія майбутнього проговорена і прописана в культурних артефактах».
Виклики уніфікації: традиція і тренди
Щодо деконструювання традиції. Взагалі-то, мені дуже близький тренд дегранітизації – адже граніт здобув сумну репутацію естетичного улюбленця тоталітарних режимів в царині меморіалізації.
У статті «ДеГРАНІТизація українських меморіалів: чи зможемо ми її розпочати?» Дарія Гірна розмірковує над перспективою відмови від граніту в розбудові майбутнього Національного військового меморіального кладовища на користь пісковика, що має довгу традицію використання у виробленні надгробків в Україні до часів тотальної русифікації. На жаль, попри той факт, що дискусії щодо цього ще тривають, Міністерство ветеранів остаточно визначило граніт як основним меморіальним матеріалом. Прикрість такого рішення полягає саме в поганій тяглості радянської комеморативної ритаульності, яка досі притягує декого пафосом «величі», й фізичної, й ідеологічної: «На менше ми не згодні!»
Не останній аргумент – безперечні антивандальні якості граніту. Ще один гравець у цьому полі – мармур – не має шансів через брак родовищ. Втім, у прихильників пісковику теж є переконливі резони: по-перше, написи на граніті швидко втрачають читабельність, що, власне, значно підважує риторику про «вічну пам’ять», та й його «асфальтна сірість» не є взірцем естетичності; по-друге, пісковик – зовсім не такий крихкий камінь й єгипетський Сфінкс, витесаний з нього, вкупі з козацькими хрестами, є тому доказом. Ба більше, час і клімат не змогли знищити історичну архітектуру Європи, в складі якої превалює цей матеріал. Додайте сюди теплоту й красу фактури.
Та чи все гладко з просуванням цих резонів? Якби ж то. Показовим є кейс Пантеону Героїв у Тернополі, який почали зводити у 2023 р. зі світлого пісковика у стилізованій формі козацьких хрестів. Однак окремі люди вбачають в уніфікації поховань наругу над їхнім баченням гідного вшанування: «Чому з каменю-пісковику, а не з граніту, чому чорно-біла фотографія, чому тільки напис про дату народження і дату смерті, чому не буде прапора, чому немає лавочки?»
Так, батько загиблого воїна позивався до комунального підприємства Тернопільської міськради «Ритуальна служба», відстоюючи право на індивідуальне створення надгробка (запрошені свої архітектор та скульптор). Мрія про ростову фігуру з автоматом затьмарили навіть пропозицію назвати прізвищем його сина вулицю в місті. Суд позов не задовільнив, але скандал був гучним. На прикладі цього кейсу бачимо, як складно догодити усім. Тут, зрозуміло, не має бути зверхньої, снобістської позиції «ми краще знаємо», але й зупинятися у пошуках інновацій в меморіальні практики не слід.
Адепти уніфікації люблять наводити приклад Арлінгтонського цвинтаря, з його вишуканим «мармуровим» мінімалізмом. І він, дійсно, зачаровує естетською геометричністю. Але одним з факторів його візуальної привабливості є конфесійна нейтральність – враховано, що країну захищали представники різних релігійних конфесій. У нас чимало пропозицій наполягає на тотальності козацьких хрестів різного ступеню стилізації, байдуже, що людина за життя сповідувала щось інше, або взагалі була поза будь-якою вірою. Така апріорна «титульність» християнства викриває імпліцитну неповагу до інших вірувань, з ознакою латентної (а іноді зухвало оприявненої) ксенофобії.
Навколо цього аспекту не вщухають запеклі суперечки. Письменниця Світлана Поваляєва, мати Романа Ратушного, на своїй сторінці «цілком компетентно» висловилася з теми: «… Я – за уніфіковані плити, на які можна нанести будь-які тексти і символи, релігійні в тому числі. На могилі мого сина стоїть хрест не тому, що ми християни, чи він був християнином, а тому, що він чітко окреслив цей пункт у своєму заповіті. І це не козацький хрест, як пишуть деякі неуважні змі – це хрест УНР. Символ нашої боротьби за Незалежність в історичній тяглості, а не символ релігійної належності. Якби не Ромин заповіт, останнє, про що би я думала – то це про будь-який хрест».
Хоча ось голова Українського інституту національної пам’яті, Антон Дробович, вважає, що «базовим варіантом «за замовчанням» має бути козацький хрест, а всі опції за чітким волевиявленням того, кого ховають або його представника».
Рекомендую у зв’язку з цим статтю «Національне Військове Меморіальне Кладовище. Як уніфікувати пам’ятні знаки?» дизайнерки Дарцї Веретюк, авторки концепції «Пантеону Героїв» в Тернополі, де вона доволі виважено пише про виклики меморіалізації, зокрема живучий «чорногранітний пшонка-стайл». З її допису у фейсбуці я взнала про анкету «Остання воля воїна» (автори: психотерапевти Галина Тютюнник та Олег Гуковський) – насправді, дуже корисний інструмент для того, щоби якісно прокомунікувати із військовими тему смерті, від конфесійної (не)належності до найменших деталей поховального ритуалу. Як простір «волі» буде корелювати із «за замовченням» (правильно українською – як усталено) – відкрите питання.
Цифрові меморіали як неуникна перспектива
Моя думка зараз ще більше радикалізувалася – теорія анти-пам’ятнику має на сьогодні очевидний цифровий вимір. Неперервність насильства у світі додає усвідомленню того, що нам просто не вистачить фізичних просторів для вшанування загиблих.
Окрім того, мультибюджетність матеріальних утілень нерідко натякає на високу вірогідність корупції або непотизму. Якщо прийняти твердження про пам’ятники як естетичну репрезентацію влади і пам’яті в публічному просторі, ключовим питанням з точки зору відносин між публікою і владою є: «Як публічний простір може бути звільнений від домінування влади, спричиненого пам’ятниками?»
Віртуальна «сакральність» тут перемагає, адже віртуальні простори пропонують громадськості комунікаційну платформу, де можна вільно проєктувати, експериментувати і відчувати «монументальні ефекти».
Таким є цифровий пам’ятник в Нідерландах, присвячений збереженню пам’яті євреїв, які не пережили Голокост під час нацистської окупації країни. Кожна людина має окрему сторінку, що увічнює її життя. Там, де це можливо, вона також містить реконструкцію родинних стосунків. Додаються адреси, що дозволяє відвідувачам здійснити віртуальну прогулянку вулицями та містечками. Власне, головна сторінка – це й є меморіал у вигляді візуалізації даних. Цей проєкт відображає найважливіший аспект монументальності в інший спосіб: не як репрезентант, а як «презентант» пам’яті, породжуючи антимонументальность завдяки своїй соціальній та колективній природі.
І ще один приклад монументальності через цифрову комунікацію в міському просторі, коли ми отримуємо «гіперестетичний досвід» через використання митцями нових медіа.
Мова йде про проєкт Voz Alta («Гучний голос») мексикансько-канадського художника і архітектора Рафаеля Лозано-Хеммера, створений у 2008 р. до 40-ї річниці масового вбивства студентів у Тлателолко (район Мехіко) у 1968 р. Люди вільно говорять у мегафон, встановлений на «Площі трьох культур», саме на місці різанини. Коли мегафон підсилює голос, 10-кіловатний прожектор автоматично «випромінює» його у вигляді послідовності спалахів: якщо голос тихий, світло вимикається, а коли голос стає гучнішим, яскравість світла зростає.
Коли промінь прожектора потрапляє на дах будівлі Міністерства закордонних справ, тепер Центру культури Тлателолко, він ретранслюється трьома додатковими прожекторами. Будь-хто в місті міг налаштуватися на радіостанцію UNAM на частоті 96.1FM і слухати в прямому ефірі те, що «говорили» прожектори. Коли ніхто не брав участі в акції, світло на площі вимикалося, але три ліхтарі на будівлі відтворювали архівні записи тих, хто вижив, інтерв’ю з інтелектуалами та політиками, музику 1968 р. тощо.
Кейси, які надихають.