Воїн спецпідрозділу ГУР МО "Артан" Свят: В одному бою мене поранили двічі, по рації вже прощався із побратимами

Про операцію на Сумщині

– Крайнє Ваше завдання було саме на Сумщині, я знаю, що там було не просто Вам, там Ви дістали поранення, можете розказати про цей момент Вашої війни?

– Ми готувалися заздалегідь певний період часу і відпрацьовували різні сценарії.

– Це Сумщина, березень цього року?

– Так. Відпрацьовували різні сценарії, саме акцентували на той, який нам більше підходив. Але, на жаль, іноді не все так іде, як нам би хотілося, і ми, звісно, маємо бути до цього готові, зібрали групу, мені просто ранком набрали, о 9 ранку і сказали: "Свят, збирай своїх найкращих 10 людей і ти маєш бути через півгодини на такій точці". Маршрут я запам’ятовував просто очима, в мене так ситуація складалася, що на гаджети не встигали просто скинути трек, по якому ми маємо рухатися, і мені довелося просто подивитися на карту, добре її запам’ятати, маршрут руху від точки десантування, і на свою пам’ять я тільки і покладався. У мене всі хлопці були впевнені в собі, вони знали, що ми робимо те, що потрібно, ніколи ніхто не сумнівається, в певний момент перебування на точці десантування підіймаю голову, просто в небі скільки літає всього, і ти навіть не виходиш на зв’язок і не запитуєш – "це твоє чи не твоє?" Тому що там "Орлани", "Золи", "Мавіки", FPV-шки, все гуде, ти просто розумієш, що один-єдиний вибір – це максимально потайки переміщатися, розділивши групу на 2 підгрупи.

Дійшовши до точки, так би мовити, виконання бойового завдання, у нас виходило два карандашики наших, поранених, там було поле, воно було вигоріле, але воно було заміноване попередньо. Була стежинка маленька, по якій ми мали можливість рухатися, і так сталося, що моя перша підгрупа, у якій я перебував, вийшла на цю стежку і ми зустрілися з цими двома пораненими. Так сталося, що саме в момент нашого переходу один з одним я ще хотів певну інформацію зібрати на швидку руку, але в цей же момент, коли ми тільки зіткнулися, над нами кружляла FPV-шка, і вона облетіла нас, і був перший удар саме зі сторони поранених, коло яких я був. Я встиг відскочити на те поле, теж, це так на удачу, повезе — не повезе...

Про обстріл розвідгрупи та поранення Свята

– На заміноване, маєте на увазі?

– Так, ти вже не думаєш в той момент про це, і я, коли вже впав, я почув два удари у своє тіло, це було в руку і в ногу ліву, я швидко піднявся, оговтавшись, подивився на руку – дивлюся – є дірка в куртці, відчув, що кров наче не тече, масивної кровотечі, я зрозумів, що немає, в принципі можна вживати якісь далі дії, подивився на хлопців, хлопці почали збиратися, на жаль, у нас одного побратима сильно поранило, той, який уже був поранений до цього і прийшлось здійснювати евакуацію просто неба. У мене хлопці молодці, вони і до цього завжди показували свій високий рівень підготовки вони в загальному знали, що потрібно зробити. Оскільки я був поранений, я не міг допомогти їм з евакуацією, ще в мене група була позаду, вони, звісно, після цього не вийшли за нами. Я зібрав половину зброї – щоб не заважала хлопцям під час евакуації, побіг до попередньої своєї групи. У них були саме ноші, які були дуже необхідні хлопцям, тому що хто знає, той знає, що евакуйовувати без нош дуже тяжко. Я дав команду своїм хлопцям. Я теж пишаюся, що вони мають таку сміливість, я сказав їм роздягнутися, зняти екіпірування з себе, щоб вони були більш мобільні і більш було зручно евакуйовувати. Наказав взяти ноші м’які, висунутися до групи на допомогу. Сам же пішов шукати укриття, в яке ми зможемо перенести тяжкого пораненого.

– Це все ви робили пораненим?

– Так, доклавши загальну обстановку, в якій ми опинилися, знайшовши певне місце, де можна безпосередньо розмістити і стабілізувати пораненого, вийшов по групу, зустрів групу, завів людей, розмістили пораненого, йому мої хлопці-красавчики надали уже першу необхідну допомогу. Доповівши по рації обстановку на той момент, я почув просто вибух і супроводжувальний крик. Цей голос я знаю дуже добре, це був мій побратим, і після чого я відразу ж зірвався туди, це було буквально дуже близько, метрів 20, але просто за кутом будівлі. І я коли вибіг, побачив, що він лежить в пригніченій свідомості, я так розумію – це був скид з дрона гранати. І так сталося, що граната розірвалася саме в повітрі, а не на землі і зайшли в нього уламки в руку і під броню. У той момент був поруч мій командир відділення, ми з ним разом почали надавати першу медичну допомогу, ми зупинили кровотечу, роздягнувши. У нього були 3 масивні дірки на грудях, саме в цей момент, коли ми вже крайню дірку заклеювали, ми почули звук FPV, і в цей же момент, коли ми почули, ми з ним одночасно повертаємо голову в сторону звуку, а FPV-шка присіла, опустилась на рівень нижче і прямо влучила в нас.

– Це третій раз, виходить?

– Так, саме в цей момент я дістав своє друге поранення і воно, на жаль, таки зрубило мене з ніг, я відчув, як гарячі уламки заходять в тіло, це дивні відчуття, саме в той момент я вже... Спочатку воно так – шок, потім ти відчуваєш, як виливається з тебе кров, і якось в мене в цей момент все життя пролетіло перед очима...

– Дійсно говорять про те, що згадуєш в цей момент усе?

– Я-от тільки хотів сказати, що до цього я чув цю фразу – що от життя пролітає перед очима – і ніколи не міг її зрозуміти, хоча в мене до цього теж було дуже багато випадків нестандартних, але саме в цей момент якось воно так все пролетіло, і в мене єдина була думка – невже зараз, все? Я вийшов по рації на командування, сказав свій позивний, сказав, що я тяжкий 300 і зараз буду 200, всім подякував і попрощався. І потім... Це так все якось швидко, динамічно відбувалося, і потім через буквально секунд 5 пролунала фраза від мого одного із бійців: "Чого ти лежиш?" Я просто на адреналіні підриваюсь, забігаю в будівлю водночас, знімаю з себе всю амуніцію, це достатньо класно, амуніція завжди покращується і певні моменти, які швидкоскиди вони в таких ситуаціях працюють максимально круто, роздягнувся я буквально за секунд 10, зняв із себе все, пригнув на диван і мій побратим мене почав в той самий час тампонувати, замотувати, зупинив мені вчасно кровотечу. За те, що він зробив, я йому безмежно дякую, тому що, якби він не надав мені саме необхідну допомогу, є такий фактор, що людина виливається дуже швидко і там в загальному в тебе 2 хвилини десь, щоб надати певну допомогу і врятувати життя.

Про адреналін на війні

– Думали колись, що то був за адреналін? Чому вас так підірвало?

– Адреналін...

– Що це спрацювало?

– Чому це спрацювало? Не знаю, це, напевно, скоріше у нас тіло, воно має певний самозахист і для цього має таку певну функцію як адреналін, що нам в скрутних моментах допомагає. Чому постійно моменти у військових, які хочуть повертатися назад? Я поясню – це також стосується і мене – після цієї ситуації хотілося б, напевно, закінчити з цим всім і ніколи туди не повернутися, але адреналін, він, як наркотик, і після того, як ти уже відновлюєшся, пішов на спад, потім відчуваєш оцю спрагу до адреналіну, і тобі в певний момент приходить така світла думка – можна було б і повторити. Чому завжди у спортсменів рівень їхніх хобі зростає, й у нас така специфіка, що хочеться трошки полоскотати свої нерви.

– Це ми щойно почули один день із життя розвідника, один день із життя молодого розвідника.

– Ти до цього звикаєш рано чи пізно, тому такий темп і така інтенсивність – це нормально для нас. Знаєте, я до війни не був ні разу на похоронах. Я ніколи не був до цього і я завжди задавав собі питання – як я на це відреагую? А під час війни, буквально за попередній рік, понад 15 я відвідував і зі своєї 3 штурмової бригади, попереднього місця проходження служби, і, на жаль, і в нашому підрозділі, ти від цього ніяк не застрахуєшся, тому що це війна, звикнути до цього... якимось чином можна, але ти звикаєш не до того, що це звичне діло, а ти це сприймаєш уже, ти це не відштовхуєш від себе, ти просто це приймаєш і дякуєш цим людям, що вони такі герої, і за своє життя рятують інших.

– Чи правильно я зрозуміла, що ви до повномасштабного вторгнення не мали ніякого стосунку до військової служби?

– Я був звичайною людиною.

– Чим ви займалися?

– Я був адміністратором у магазині брендового одягу, займався спортом, боксом, тхеквондо. По спорту в мене не вийшло піти професійно через певні моменти життя, але я його ніколи не полишав і завжди любив ним займатися, тому, це напевно, підвело мене до того, що мені вдалося тим чи іншим чином краще зайти на військову службу і відчувати себе в певних моментах сильною людиною. Не все те, що відбувається, потрібно знати людям. Можливо, колись я буду сивим старим дідом і розповідатиму своїм внукам, як я по молодості ганяв по сусідству... Можливо, комусь хочеться поділитися інформацією. Якщо особисто про мене говорити, я не сильно люблю вихвалятися і розказувати про ті чи інші свої дії, я просто така людина, що я от працюю і мені цього достатньо.

– Вам 25 років?

– Мені 25 ще немає.

– Ще немає 25 років, і очевидно Вам доводиться співпрацювати з людьми старшими, наскільки вони сприймають Вас, зважаючи на Ваш вік?

– Я особисто ставлюся до віку дуже скептично, тому що для мене цифра – це не є якимось чинником, від якого я буду відштовхуватися. Знаєте, у мене в 3 штурмовій бригаді, коли вона формувалася, був пацан і він і є, з позивним Санта, йому 18 років і він був у розрахунку танка. Це сталеві яйця, у хлопця у 18 років. А я знаю багатьох людей, яким більше 30 і вони... розумієте, про що я кажу. Тому тут ставлення відіграє ще ту роль, як я ставлюся до них. Є два моменти – або ти працюєш і до тебе ставлення нормальне, або ти не працюєш і до тебе ставлення певне... У мене проблем з цим немає. Всі ми дружні, по-пацанячи ставимося, в нас немає ніякої армійщини, совка і так далі. Якщо треба щось – ми допомагаємо завжди один одному, ми завжди підемо на якісь поступки, але для мене є головний фактор – що коли треба попрацювати – будь добрий, прийми правильне рішення і зроби роботу. Тому що я її також виконую і на мені трошки інше навантаження, більше проблем, але це мені не заважає підготовлюватися, так же само тренуватися разом зі своїми хлопцями і виконувати бойові завдання також разом із хлопцями. Якщо хтось із хлопців моїх випадає, то мені приходиться, я завжди виходжу на завдання. В американській армії є така приказка у сержанта – "Дивись, як роблю я, і повторюй за мною". Ми цьому і слідуємо.

– Можна сказати, що це Ваше особисте гасло цієї війни? Чи є якесь інше?

– Я думаю, що більше я прихильний до цього, тому що воно просте і дуже доречне.

Чи відмовлявся Свят від завдання

– Чи був у Вас за час повномасштабного вторгнення такий випадок, коли Ви відмовлялися від завдання або говорили, що це неможливо виконати?

– Не те щоб відмовлявся, я пряма людина і я також умію аналізувати ситуацію. І те завдання, яке ставлять для мене чи моєї групи, я завжди оцінюю, аналізую і зі своєї сторони розумію, чи може виконати моя група разом у складі зі мною це завдання, чи не може. Якщо не може – то з яких причин. Або чого мені недостатньо для виконання цього завдання, або що мене не влаштовує. Якщо ми обговорюємо певні мої моменти, які я від себе подаю, ми можемо прийти до певного консиліуму. Тому щоб я відмовився від виконання завдання – такого в мене ще не було.

– Це, знаєте, коли військові говорять про те, що їм ставлять якийсь наказ, а вони розуміють, що вони не можуть його виконати і можуть бути втрати, але... генерал сказав – ідеш і робиш те, що я сказав. У Вашому оточенні, у Вашому підрозділі Ви можете сказати своєму генералу або аргументувати і сказати що – ні, вибачайте, ми цього зробити не зможемо, бо ми зазнаємо великих втрат?

– Я зможу так сказати, якщо буде така ситуація, я ніколи не буду мовчати, тому що я відповідаю за своїх людей, і кожен командир має розуміння, що це життя людей і ти за них несеш відповідальність, вони тобі довіряють, вони готові за тобою йти і у вогонь, і у воду, і я не можу просто підписати в першу чергу їх, потім вже себе – щоб ми пішли і загинули, тому що було погане планування чи якісь інші певні фактори, про які я знав, але промовчав і не сказав – я не така людина. Завдання всі складні і якщо подивитися на кожне завдання – іноді здається – а як його взагалі можна зробити? Це найбільше завдання, така думка спадає, коли ти в Головному управлінні розвідки служиш. Але завжди потрібно аналізувати і думати – як його можна виконати і які для цього потрібні ресурси. Це все дуже грамотно продумується і завжди є план Б на рахунок того, якщо воно не буде іти чітко за планом.

Ділянки фронту, де працює військовий

– Ваша група з моменту повномасштабного вторгнення або з моменту Вашого перебування в підрозділі, де Ви зараз служите, Ви де встигли побувати вже, які області ви пройшли, де ви виконувати операції?

– Я все не можу розповідати, але загалом на суші, на морі... Не був ще тільки в повітрі, але думаю, що все попереду. Така ситуація в країні, що ми маємо бути готові поїхати на будь-яку ділянку нашої країни і виконати те чи інше завдання. Я за цей період війни повномасштабної, напевно, об’їздив скільки сіл, міст і частин України, що, напевно якби не війна, я б ніколи не побував в тому чи іншому куточку нашої країни.

– Слухайте, але ж в якому стані Ви все це бачите? Залишається в пам’яті і будівлі, і все це?

– Особливо залишається в пам’яті той момент, коли ти приїжджаєш працювати в сектор і там ще до моменту, коли ви приїхали, все було більш-менш, але ви розумієте, що ворог також застосовує розвіддані, і ми коли туди прибуваємо, як би ми приховано не переміщували, не застосовували засоби для безпеки, але, однак, противник рано чи пізно дізнається, і туди починає летіти все, і найжахливіше те, що там ті люди, які не евакуювалися ще, хоча їх завчасно попереджують про те, що потрібно евакуйовуватися з прифронтових ділянок, і була ситуація, просто, людина виходить на вулицю, ми перетинаємося з нею і вона говорить: "От вас не було – у мене був дім, ви приїхали – у мене немає дому". І ти розумієш, що загалом він правий, а з іншого боку, він також не розуміє – якби ми не приїхали і не відстояли це місце, то дім можна побудувати завжди, а от землю повернути, на якій ти можеш побудувати дім – не завжди.

Як працює ворог

– Чи аналізуєте Ви зараз противника? Маю на увазі, розвідників таких, як Ви? Тільки з іншого боку, ворогів наших – на скільки в російській федерації розвинута розвідка і подібні підрозділи?

– Я не можу говорити про те, що вони нерозумні люди чи недосвідчені. Розумієте, ті країни, які воюють, вони на рівень стають вище, ніж ті країни, які живуть мирним життям, тому що війна не стоїть на місці, завжди технології ідуть вперед і, звісно, ми на них вчимося, на бойовому досвіді, на помилках, ми завжди підіймаємося вище, вище і вище. Тут так же складається – хто кого переграє – чи вони, чи ми. Вони навчаються, придумають якісь нові моменти, залучають їх. Ми також навчаємося, думаємо свої моменти і залучаємо їх. Вони дуже гарно працюють, я не можу цього не сказати, тому що є певні моменти, в яких вони дійсно переважають нас. Але єдиний момент, в якому ми відрізняємося – ми люди, а вони – ні. І тут навіть не буду говорити, чому так – тому що для всіх це розуміння є. Одне скажу просто – ставлення у нас до людей, які захищають нашу країну, і ставлення у них до найманців, яких вони залучають у війну проти нашої країни, зовсім різні компоненти і зовсім різний підхід: ми захищаємо, а вони хочуть нажертися нашої землі – так не буде.

Про рекрутинг

– Чи зараз поповнюються лави розвідників? Чи приходять до Вас молоді хлопці, такі ж енергійні, як і Ви? Зважаючи і на втому стандартну від війни, і нерозуміння, скільки це може тривати – рік чи ще роки?

– Звісно, ми іноді робимо таку акцію – якщо хтось наважиться і піде на рекрутинг, пройде певну підготовку, не тільки фізичну, але й психічно-морально-вольові якості свої проявить, тоді буде у нього така можливість залучитися до наших команд, до нашої сім’ї і попрацювати. У нас є все для того, щоб твоя робота була ефективною – аби тільки у тебе було бажання і фізичне та моральне здоров’я. Тому іноді ми робимо такі акції – залучаємо, і це дійсно радує, тому що свіжі люди, особливо, коли вони жадають навчитися, воювати, працювати, це трішечки підіймає твій настрій – старого такого уже воїна, який протоптав по Україні...

– Ви себе вже називаєте "старим воїном"?

– Ну так, я думаю, що я можу і маю право на це, тому що я воюю третій рік майже, і я воюю не в тилу, ну буває в тилу ворога, але...

– Давайте про це, якщо можна, трошки детальніше?

- Хотів сказати просто до того, що я завжди був в активній фазі – багато бойових, багато позиційних моментів – воно втомлює, втомлює, тому що твій ресурс енергії, яку ти використовуєш, він завжди або повинен поповнюватися, або буде тільки витрачатись. Тому тут і до цього потрібно морально відпочивати – в мене для цього є певні свої моменти, як я відновлююсь.

Про відпочинок бійця

– А як Ви відпочиваєте, цікаво? Або як перезавантажується?

– Так, це потрібно звісно робити, тому що якщо цього не робити – то буде біда. Наприклад, коли я покинув третю штурмову під час переходу, в мене був дуже сильно депресивний стан, після 6 місяців на околицях Бахмута воно дуже сильно втомлює, ще це була зима, розумієте, воювати, коли холодно дуже противно. Я був у депресивному такому стані і мій емоційний стан поправила одна людина, з якою я одружився, вона мене надихнула заново перезавантажитись і піти, як то кажуть, в бій з новими силами і з метою – чому я маю це робити, і чому я маю повертатися. Тому загалом для мене як сімейної вже людини – найкращий відпочинок – це зі своєю сім’єю, краще за це я не знаю, що може бути. Тому...

– Я дуже люблю такі історії... За камерою по той бік сидить дружина, вона не хоче заходити в кадр, але насправді це дуже красива молода пара і я просто вражена тим, як ви ставитеся до сім’ї, до цінностей...

– Я до цього моменту був...

– Знаєте, це можна відчути, тільки проживши і побачивши, мабуть, те, що побачили Ви, відчути цю ціну..

– Тоненьку грань, яку ти розумієш, що не потрібно втрачати. Іноді люди просто ломляться і вони не мають надії на щось краще, не хочуть продовжувати себе залучати до якихось певних дій, щоб у них щось було, але у кожної людини бувають такі моменти – треба переступати їх і йти далі. З хорошою надією на майбутнє. Тому, до війни з друзями – ми якось так відпочивали і розмовляли на тему хто з нас перший одружиться. І я взагалі ставив на те, що я самий крайній із нашої компанії одружуватимуся, а так сталося, що найперший.

– Ті ще не одружилися?

– Ні, іноді буває і так. Але ніколи не сумнівався і це були такі зважені дії, я знав – чому я це маю зробити, і це просто йшло від серця. Тим паче, коли ти десятки разів по лезу ножа походиш, ти розумієш – а чого я маю відмовлятися? Не попробувати сімейне життя, кохання і так далі? Від цього не треба закриватися.

Чи існує страх смерті?

– Слухайте, погодьтеся, що б хто не говорив, але все ж таки є, мабуть, у Вас цей страх смерті?

– Немає, немає. Страх є, я поясню чому – якщо людина каже, що вона не боїться – він дурень. Бояться всі, абсолютно всі, перед кожним завданням я кажу хлопцям: мені також страшно, хлопці, але в нас є вибір – або ми контролюємо цей страх і робимо свою роботу, або страх тебе пожирає і ти нічого не зможеш зробити. Який би ти сильний не був, з якою ти зброєю не був, якщо ти не контролюєш страх – він поїдає тебе і тим паче поїдає твоїх побратимів, які з тобою, тому що він дуже сильно впливає на людей, які перебувають поруч. А стосовно смерті, у мене таке ставлення, що я скільки разів уже міг не бути на цьому світі, тому я кожного разу запитую себе – для чого я живу і для чого кожного разу мій ангел-охоронець мене зберігає – я знаю, що у мене буде якась певна роль в цьому житті і мені завжди цікаво – до чого мене веде моя доля і що я маю зробити. Тому я покладаюся більше на це, а смерті... хто біжить від смерті – той біжить їй назустріч, я от люблю цю фразу, тому що вона передає певні моменти з нашою мобілізацією і з ухилянтами, тому тут таке діло...

Про ухилянтів

– Дратує це Вас?

– Та дратує більше не те, що людина хоче врятувати своє життя таким чином, а дратують більше саме такі люди, які зустрілися лице в лице з повісткою, так, і от вони починають певні дії, пручання, якось на конфліктну ситуацію. Я вважаю – якщо ти вже стикнувся з цим, то будь сміливий, прийми це як виклик просто і подолай це, зроби це. Щодо людей, які ухиляються шляхом заплатити комусь грошей, виїхати в бусику, зашитим вагонкою – то їхній вибір, але чи ти будеш щасливий там – оце інший момент. Я от розкажу історію: я йшов в інститут травматології на обстеження своїх поранень, і мені попався назустріч мужчина такий, років під 30, маленького зросту, але він був охайний і він до мене так ввічливо звернувся, поздоровався і запитав, чи можу я йому купити булочку з чаєм? Так, десь працює ППО. Чи можу купити йому булочку з чаєм, а я поспішав, у мене був запис, ви ж знаєте, як ранком, коли запізнюєшся... У мене не було з собою готівки, я сказав: "Вибач, в мене немає". Я помчав, піднімаюсь на гору і дивлюсь так периферійним поглядом – є така кафешечка маленька, віконечко там, пиріжки, чай продають, дивлюся, він іде по моїй траєкторії, я швиденько туди забіг, кажу: мені того, того, того, заплатив грошей, виходжу – він якраз підходить, я йому даю – тримай. І мені просто, я людина така, іноді люблю поцікавитися, кажу: ти от охайно виглядаєш, я від тебе не відчуваю перегару, ти не вживаєш, я так розумію, чому, в якій ти ситуації опинився, чого так? Він мені пояснює, що він з Румії, він біженець, він досить довго живе в Україні – понад 15 років – і от він працює двірником, там проживання йому дають, але там грошей хватає тільки на їжу, а на інше нічого. Я йому побажав щасливої дороги і пішов. Іду, і знаєте, до чого це була історія – я іду і думаю про людей, які от так хочуть незаконно перетнути кордон і втекти – я от думаю – це, напевно, така ж сама доля їхня буде, тому своєю чергою треба бути чесним перед собою і не боятися, а все інше – якщо на те воля – воно буде, тому ось так.

– Дякую Вам, дуже така натхненна розмова. Я вам бажаю одужати швиденько.

– Дякую.

– І взяти участь ще не в одній операції. Звісно, хочеться, щоб швидше ми перемогли і щоб Ви жили своє повноцінне життя, Ви такий молодий, Вам є чим займатися, але вже як є.

– Все буде добре, є певні цілі, ми до них ідемо, ми незламні, тому ми відомі на весь світ, ми маємо цей рівень держати, ми не маємо показувати, що нас можна поламати, в нас немає вибору – тільки вперед.

Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"