Капелан Віктор Шпоть: "Заповідь "Не вбий" на війні? Але ж кожний чоловік має святе зобов’язання

…Перед тим, як на прохання "Цензор.НЕТ" почати розмову, капелан Віктор Шпоть проголошує молитву:

- Боже Благосний, благослови всі наші починання, благослови Євгена, благослови мої відповіді. Ти казав, що в людині всі домисли, а відповідь — у Тебе. Боже, Благослови. Хай Янгол візьме вугілля з жертовника і торкнеться губ моїх, щоб я казав тільки правду і те, що було насправді. Амінь!

- Пане Вікторе, судячи з цієї вашої молитви, ви представляєте одну з протестантських церков?

- 100%. Українська протестантська церква "Нове покоління".

- Я правильно розумію, що серед капеланів найбільш масоване представництво – саме у протестантів?

- Ні, але протестанти, за своєю сутністю легкі на підйом!

- Отче, а відколи ви волонтерите як капелан?

- Євгене, ваше питання суть моменту як би і відображає — але не так. Краще сказати не "волонтерите", а "капеланите". Бо з волонтерством мене пов’язує хіба що те, що я більш ніж 3 з половиною року провів в окопах з хлопцями за розпорядженнями Генштабу. І там у тексті розпорядження було таке формулювання: на волонтерських засадах. Тобто без грошей, без нічого і жодного забезпечення. Якось так!

- Тобто Божими молитвами?

- Так точно. Але я ще директор реабцентру, щоб ти розумів. Ми з хлопцями заробляли гроші і їхали на фронт – так було легше. І певні плоди роботи реабцентру вже є: 5 осіб — офіцери, капелани бригад та окремих батальйонів. А колись були наркомани, п’яниці…

- Та ви що?

- Ось тобі святий істинний хрест. Що я тобі, брехати буду?

- Вірю… Пане Вікторе, капелан – це ж не тільки духовний пастир, а, відповідно до обставин, – і волонтер, і психолог, і людина, яка може передати вісточку з передової — додому, а інколи – і у зворотному напрямку. Я перелічив всі капеланівські функції?

- Я не розділяю цю війну на повномасштабну і попередню. Вона для мене одна. Бо я знав що війна буде, це було моє одкровення; може, десь аналізував якісь факти. Але ж так воно і було. Так що я за цю війну і проповідував , і був волонтером. Всяке було. Піски, 2014 рік, біля аеропорту Донецького… Таке. Я вже по-всякому бачив цю війну. Те, що ти перелічив, то, мабуть, і не все. Я ще моментами і медиком був…

- А коли ви кажете, що проповідували на позиції, що ви маєте на увазі?

- Те і маю на увазі. З 2 листопада 2014 року по 13 лютого 2015 року я був у Пісках з Правим сектором. Мої позиції були — "Небо" і "Земля".

- Що?!

- Ну, так вони називались. Мені, до речі, було таке одкровення від хлопців, коли вони кажуть: капелане, ти ж знаєш, що молитва "Отче наш" – це про нас. – Та авжеж про нас. – Та ні, ти не розумієш, там же в "Отче наш" написано: да буде воля твоя на землі, як і на небі. А у нас позиції були — "Небо" і "Земля", як прикриття. Ще, пам’ятаю, приїжджали кореспонденти, так вони сформулювали так: капелан помолився – і відправив нас на "Небо".

- А як так сталося, що позиції називалися "Небо" і "Земля"?

- Небо – це була вишка в Пісках, з прямою видимістю Донецького аеропорту.

- Одна з головних Христових заповідей — "Не вбий!" А на війні — чи не втрачає вона сенс? Чи справедливий характер війни (ми обороняємо свою землю, своїх рідних) – знімає це протиріччя?

- Ну, якщо ми будемо торкатися теології, то там же, коли Ісус уходив, він каже: я вам колись казав, не беріть ні торби з собою — нічого. А коли він уходить, він каже: продайте все і купіть собі меча. І теологи (які, я так думаю, працювали під тиском держави), казали: ну, то Меч, Слово Боже, меч обоюдострий — і так далі. А насправді, якщо подивимося на обстановку, яка тоді була, Ісус просто казав: купіть меча, захищайте себе. З іншого боку, давай одразу так скажемо: той самий Адам завалив службу. Так чи ні?

- Мабуть, так.

- Якби він не бігав по Едемському саду, а займався би своєї працею – був поруч з дружиною, то Змій би до неї не підліз….

Але повернімося до заповіді "не вбий". По суті, "не вбий" на івриті є два слова. Перше — не вбий заради наживи, заради збагачення. Але є й інший момент, коли Бог каже: всіх вбити. Я маю на увазі, епізод, коли вони (народ Божий) перейшли Єрихон, і там йде наказ: каменя на камені залишити не можна.

Більше того, "не вбий" — це було для вживання в своєму соціумі. Тобто не можна було когось вбивати як елемент розборок. А тут маємо святе зобов’язання у кожного чоловіка – захищати своїх рідних. Так що, я думаю, це держава повпливала на те, щоб таке було богослов’я і таке розуміння заповіді "не вбий"…

Більше того, у Святому Письмі був такий момент, коли Бог каже через Моісея: всі хто Господні – до мене. Це коли Мойсей спустився з гори і бачить ідолопоклонство і він каже: меча взяли, і у кого не в крові меч, — повинен перед Господом. Всі, розумієш? Тобто є моменти такі, що Бог – він вже не добрий, як Мазай, Він Ревнощний. Тут же ситуація така, що своїх треба захищати, свою землю, свою країну.

- Безумовно.

- Більше того, коли ми бачимо, що іде така навала, а орки — це люди настільки одержимі, що тут по-іншому ніяк не вийде. Так що "не вбий" — це у даному разі умовно. Хоча зрозуміло, що загалом вбивати не треба.

- Від теології перейдімо до побуту капелана. Як далеко ви живете від передових позицій?

- Ми живемо взагалі-то далеко, від позицій — кілометрів 40. Але щодня прокидаємось десь о півна сьому; прокинулися, поснідали — і їдемо, де більше потреба. Туди – це РОПи, ВОПи, якомога ближче. Я як старший військовий капелан в осередку своєї церкви всім кажу: задача капелана — бути поруч. А бути поруч – це значить проникнути туди настільки, наскільки можливо. Бо якщо ти на самий передок в’їдеш, то, при всьому тому, що ти молитимешся, — більше користі не принесеш. Тому що хлопцям треба буде відволікатися, щоб тебе прикрити, гаяти на тебе час. І якщо у 2014 році це було ще більш-менш якось, то зараз зайвий чоловік не буде на позиціях. Бо — страшна війна.

А взагалі капелан – це вістря голки. Я кажу своїм капеланам: вам треба проникнути до кожного військовослужбовця, де б вони не були. (Звичайно, настільки, наскільки це можливо, тому що Бог не благоволить до глупих). Слава богу за наших командирів, що вони дають зелене світло, і ми, наскільки можливо, в бойових порядках, штабах, і КСП, і еспешках – скрізь.

(З гордістю) Бригада – вона і є бригада. Два роки тримала Авдіївку. Потім ми вийшли майже з оточення. А за 2 місяці — повернулись. За ці 2 місяці орки пройшли десь 25-30 кілометрів – а наша бригада їх зупинила. Зараз вони намагаються проламати порядки з різних боків нашої бригади. Але бригада свої позиції тримає. І дуже впевнений, що це завдяки Божій допомозі. Це не применшує мужності наших хлопців, але – я знову повернуся до того вислову з Біблії: "З богом ми викажемо силу, і він потопче ворогів наших". За ці три місяці моя бригада збила одних літаків 15 штук.

- Ви працювали і в мирний час, і в тилу. Якою є реальна відмінність пастора, що практикує в тилу, і досвідченого капелана? Що з тилових звичок і практик тилового священника не працює або навіть є недоречним на фронті?

- Наведу вам один приклад з 2018. Приїхав тоді зі мною до підрозділу один хлопець, він рухався в служінні визволення. І от коли почав він хлопцям розповідати, що, ось, у тебе біс такий-то чи ще щось, я кажу: друже, нас зараз застрілять, отут прямо, не відходячи від каси…

- Мда. Те що зветься "зі своїм уставом…".

- Насправді багато є таких моментів, коли люди наче і гарну справу роблять, але кажуть таке…От зараз цей капелан Марк Сергієв наговорив усього про дівчат на фронті. М’яко кажучи, краще б він цього взагалі не казав…

Розумієш, щоб хлопці тебе почули, треба серед них стати своїм. Бо не всі добре ставляться до церкви – і на це є причини. Плюс до того церква (маю на увазі мп) за великим рахунком заснована у 1942 році. Це православна церква мп , яку фактично створив Сталін на догоду американському ленд-лізу. Уяви собі, скільки там на той момент було і кадебешників, і кого хочеш в лавах тієї церкви.

- Ну, так, яке тут таїнство сповіді…

- У нас вважається, що якщо комусь щось розповісти чи сповідатися, то краще за все зайцю в полі. А потім його застрелити, одразу ж зажарити і з’їсти. Не кажучи вже про те, що розказувати священнику – це наче просто іти в КДБ і писати явку з повиною. Воно ж як м’язова пам’ять, як генетична пам’ять — залишається у поколіннях.

- Із тих проблем, внутрішніх травм, про які вам доводиться чути у війську, в особистих бесідах, які три найчастіші типи?

- Взаємовідносини в підрозділі, сімейні відносини і питання, що буде далі, чого так, коли буде Перемога?

- І наскільки виходило допомагати у стосунках у підрозділі або сімейних стосунках? Можете розповісти про якийсь випадок, коли у історії був гарний фінал, вам вдалося правильні речі зробити? Не називаючи імен, просто саму ситуацію.

- Був хлопець, дружина йому висловлювала, що він її не кохає: залишив у Польщі, де вони сім’єю жили ще до війни (і сім’я залишилась там), а сам поїхав на війну. Це при тому, що у нього четверо чи п’ятеро дітей, а він сам — реально спеціаліст дуже гарний. І на війні він 6 чи 7 танків підбив.

- Чим закінчилася історія?

- Він звільнився уже. Не знаю, добре там все чи не добре. І контужений, і поранений був. Звільнили його.

- У своїй практиці ви чуєте багато психологічно важких історій: і військових, і про стосунки. Можете потім щось підказати командиру відносно того чи іншого бійця? Чи все ж таки те, що вам розповідають, має силу сповіді, і не можна казати такі речі?

- Підказати можу щось, не називаючи людину. Але є речі, коли людина знущається зі слабих, дітей чи безпомічних , чи може бути спроба самогубства – про такі речі я мовчати не буду. А так, стосовно тієї чи іншої людини особо підказувати не буду. Бо, звичайно, це сповідь. І що якщо ти будеш десь про це говорити, воно рано чи пізно вилізе.

Взагалі, там бувають дуже тонкі моменти – з ким розмовляти, як розмовляти. От приїхали капелани до мене на запасну роту. А там багато відказників, тих, хто відмовляється іти на позиції. Капелани починають мотивуючі такі проповіді. А я в такі часи просто кажу: хлопці, давайте помолимось за тих, хто в окопах зараз, хто на нулі тримає оборону. Це те, що ми отут можемо — хоч так – повпливати та допомогти. Може, когось в молитві торкнеться Господь. Тому що багато хто відмовляється іти на позиції, багато хто не хоче, — бо втрати такі, що хай Бог милує…

- А вам доводилось від людей про себе чути, що ви якийсь нетиповий батюшка – не єлейний, не тихенький, не благосний. А такий – дещо жорсткий, близький до бійців, down to earth, як кажуть американці.

- Звичайно. Багато такого чув.

- І що ви таким людям відповідаєте?

- Кажу: а спробуй вам догодити. Якщо я зараз почну з вами розмовляти академічною мовою, ви мене не зрозумієте. Я вам за 10 хвилин так вже остогидну, що ви мене і слухати не будете. А так все добре. І що б ми не робили, все зводиться до проповіді Євангелія, молитви, покаяння.

Ми зараз практикуємо таке. Приїжджаємо, і я завжди кажу: ну що, молились? Як правило, хто там буде молитись. Тому що, якщо це КСП, хлопці сидять біля моніторів, і у них немає часу відірватись. До речі, ми вже багато туди кондиціонерів попривозили, бо жарко. А наші висять, безпілотники транслюють ситуацію і вони вже по тій ситуації команди видають. Все, як гра, скажімо так. Єдине, що людські життя, людські втрати…

- Отче, ви самі звідки родом?

- З Дніпра. Як був молодий, були проблеми із законом. Пригод було стільки, що нехай Бог милує. Але покаявся — і ось уже 22 роки я віруючий і служу Богові. Став капеланом. У Бога, бачиш, інше почуття гумору (посміхається. – Є.К.).

- Тобто життя з кримінального боку ви теж знаєте. Вам це у роботі капеланській допомагає?

- Може, і допомагає.

- А часто так буває, що вчора спілкувалися з бійцем, а наступного дня його вже нема в живих?

- Багато такого було. Дуже багато. Дуже-дуже.

- І як ви це виносите?

- Не знаю. Відморожуюсь, мабуть. Бо кожному християнину, служителю потрібно бути відмороженим. Що таке відмороженим? Це не значить бути пасивним чи байдужим до чогось. Але написано: "Найбільше, що зберігається, бережи серце твоє, бо з нього джерела життя." Прип.4:23. Тобто робиш добру справу- але вона все одно торкається серця, бо скільки вже поховані. І Герої України є. Багато хлопців, хто загинув. І воно так торкає серце дуже. А що робити? Це ж таке життя.

- Діти у вас є?

- У мене три доньки.

- А буває таке, що вони вам кажуть: тату, може, ти б вже не воював, може ти до нас, за кордон? А може, ми приїдемо в Україну і в Дніпрі разом будемо жити. Що ви їм на це кажете?

- Щодо "жити в Дніпрі", я їх чому відправив за кордон? Бо вони всі були неповнолітні. І десь жити у Львові, у друзів – це жити у когось на шиї. Роботи нема, того нема…

Вони не хотіли їхати, кажуть: тату, ми тільки поїдемо, ти одразу на війну поїдеш. Я: бачите, який у вас батько прогнозований, ви знаєте, де мене шукати. Ми тоді помолилися з дружиною — і буквально години за дві зателефонував хлопець, який не дзвонив роки 3 до цього (і після того не телефонував). Каже: Вітю, вивези родину за кордон. А я за 5 днів до війни заправив машину дружини повністю, під зав’язку…

Дядьки з великими погонами теж казали мені, що треба родину вивезти. Але ж вони не хотіли. І коли третій мені з тими ж словами зателефонував, то на третій день ми вже сіли в машину. А у моїх дівчат вже були рюкзачки- тривожні валізки напоготові, у дружини — теж. І все, я вивіз. Поїхав, з Ковеля, спустився до Львова. Там мені Друг пригнав машину. І 20 березня я вже був у батальйоні. Мене одразу взяли.

- Тобто доньки були праві, знали свого татка. Як тільки вони поїхали, татко — на фронт.

- Так точно. Господь — Великий Бог, вони мені завжди кажуть… Бачиш, у мене тут контракт офіцерський. А мені через 7 місяців буде 60 років. І якби колись мені хтось сказав, що я в 60 років буду отак на фронті вздовж і впоперек; що ми приїжджаємо о 9-й годині вечера, і це все окопи, фронт, fpv, обстріли, все, що хочеш – я би, може і не повірив. Але я знаю, Кому служу, і що мені треба донести до хлопців. Так що, Бог дасть залишитись живим – може, на пенсію виженуть.

- Пане Вікторе, хто вас вижене? У васі у 60 більше енергії, ніж у багатьох 30-річних.

- До речі, це ти мені не перший кажеш. Дивись, вона мені погрожує — кулак показує (сміється. – Є.К.).

- Наостанок хочу спитати. Як у вас на Покровському напрямку поставились до несподіваного рейду ЗСУ на Курську область? Що кажуть? Які відчуття?

- Нормальні відчуття, всі задоволені. А коли вони знають, що там наші люди – взагалі. У мене ж бригада — як кузниця кадрів. Коли гарний командир, то і виходять – у нас уже два комбриги вийшли, ще комбриги. Я бачу хлопців, які були молоді лейтенанти ще у другій бригаді – а зараз вони замкомбрига чи командують батальйоном!

Я не сказав, що у себе в бригаді, де б я не був, завжди кажу таке: молились? – Ні. – Тоді давайте беремось за руки — і молимось. Бо коли ми молимось, щось трапляється у духовному світі. Переповнюється чаша молитвами. І от ми можемо бачити, як духовний світ відображається на цьому світі, — ми бачимо перемогу. А коли ми не молимось, тоді оці демони і біси, які керують орками, руснею цією, — перемагають. Коли будемо мудрі, будемо звертатись до того, хто може дати перемогу…

До речі, в бригаді я завжди просуваю думку, що перемога наша – то віра наша, що світ перемогла. Я не знаю, як бригада чудом Божим тримає позиції, коли поруч провалюються інші бригади. Ті, хто заходив після нас – їх вже вивели, а наша бригада стоїть — попри все. Я розумію, що це тільки провидіння Боже. Бо без Бога це неможливо. Де подивишся, там де тримається напрямок Покровська, — то якраз моя бригада. Хоча орки туди найбільше валять.

- Тим часом у Курській області москалі хресну ходу організовують – мовляв, аби Бог підтримав їхнє "святоє воінство протів вторгшіхся хохлов". Як ви до цього ставитеся?

- Написано в Біблії, що не всі, хто кажуть "Господи, господи", увійдуть в Царство Небесне, розумієш? Янголи тьми будуть рядиться в янголів світла. Вони будуть все, що завгодно, робити, будуть звертатися, — але я не думаю, що воно працює. Завжди треба дивитися в корінь: навіть попри те, що ми перейшли кордон і зайшли в Росію, це не значить, що ми маємо якісь загарбницькі цілі. Але ж навіть якщо торкнутися історії, то Курськ – українське місто як і "Прекрасен украинский город Таганрог" – писав Чехов. Бєлгород — те саме, це теж Україна була…

Знову ж таки, це не завойовувати; це просто розтягнути їхній фронт, дати їм по пиці, показати, що Україна теж щось може. Буданов гарно сказав: якщо не дають нам зброї, щоби можна були розбити ці латки, які скидують КАБи (а у нас нема чим з ними боротися, за великим рахунком; Ф-16 дуже мало і вони тільки з’явились) – тоді, каже, ми пішки зайдемо і там все розіб’ємо…

Так що хай ті орки своєю ходою ходять де хочуть — але не всі, хто кажуть "Господи, господи", увійдуть в Царство Небесне. Більше того, молитву погані Господь не чує. Прип.15:29, що б вони там не казали.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

ФОТО з архіву капелана Віктора Шпотя